сучасна...
    традиційна...
      інноваційна...
Переяслав-Хмельницька
ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІст. №5

офіційний шкільний сайт
Адреса: 08403, Київська обл.,
м.Переяслав-Хмельницький,
вул. Космонавтів 22
Телефон:
7-21-49 (Секретар)
E-mail:
zooch5@ukr.net
Попередній
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testsimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testsimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
  • testimage
    testimage
    testimage
    testimage
Наступний
Меню сайта
 
Про школу
 
Дозвілля
 
Корисні посилання




Ми знаходимось тут
 

Інформаційний каталог

Головна » Статті » Загальна література [ Додати статтю ]

Я романтика - Микола Хвильовий cтислий зміст твору
[Більш стисло]
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
(1893—1933)
Я (Романтика)
    
    
     «ЦВІТОВІ ЯБЛУНІ»
    
     «З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю.
     ...Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».
     Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу сиву голову і кладу на свої груди. За вікном ідуть росяні ранки і падають перламутри. Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь і відходять у безвість літа, моя буйна юність. Природа томиться в передгроззі. А втім, чути ще й інший гул — глуха канонада. Насуваються дві грози.
    
     І
    
     Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.
     День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання — палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії — все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету.
     На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала—ла—ла».
     Я бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я — чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть.
     Обиватель:
     — Тут засідає садизм! Я:
     —  ...(мовчу)».
     Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша.
     Моїх товаришів легко пізнати:
     доктор Тагабат,
     Андрюша,
     третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).
     Я:
     — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!
     З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай.
     Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,.
     У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.
     Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою — «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище.
     Я:
     — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно):
     — Розстрілять!
     Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері...
     — ... «Розстрілять»???
     І мати тихо, зажурено дивиться на мене.
     Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села.
     ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба».
     Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!
     Але коли Тагабат чітко підписався під постановою — «розстрілять» — мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, — це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу.
     Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.
     Я подумав, що доктор — злий геній, зла моя воля, а дегенерат — па-лач із гільйотини. Атоді подумав — нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії.
     ...Свічі танули. До розстрілу присуджено — шість! На цю ніч досить!
     Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три—чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті.
     Ні, неправда. Шість сотень,
     шість тисяч, шість мільйонів —
     тьма на моїй совісті!!!
     І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...
     Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим.
     Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо».
     Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом.
     Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.
     —  Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину?
     Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.
    
     II
    
     Наші назад: з позиції на позицію. На фронті — паніка, в тилу — теж. Через два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.
     Але зараз я не менше потрібний тут. Ідуть глухі нарікання, може спалахнути бунт. Мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати «цей винний і майже невинний обивательський хлам». А канонада все ближче. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу гнітюча мовчазність.
     Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!
     Я входжу в княжий маєток. Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Звертається до мене:
     —  Слухай, друже! Одпусти мене! На фронт! Я більше не можу тут.
     В мені раптом спалахнула злість. Він не може? Він хоче бути подалі від цього чорного брудного діла? Хоче бути невинним, як голуб, віддає мені «своє право» купатися в калюжах крові? Кричу, що коли він ще раз про це скаже, то негайно розстріляю.
     Доктор Тагабат знову розреготався, потім сказав, що йде відпочивати і передав мені справу. Це було «діло № 282».
     Вартовий пішов за підсудними.
     (Так, це був незамінимий вартовий: він доглядав розстріли, від яких ухилявся не тільки Андрюша, а й ми з доктором.)
     У кабінет ввійшли двоє: жінка в траурі і мужчина в пенсне. Вони були налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим. Почав до-. питувати. У них були зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі.
     Філософи? Шукачі нової правди? Чекаєте приходу нового спасителя світу? «Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так!»
     «...Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
     Мужчина й женщина:
     — Так!»
     — Так чого ж ви не робите Месії з «чека»?
     —  Розстрілять!
     Жінка сказала глухо і мертво, що вона мати трьох дітей. Чоловік упав на коліна.
     Підскочив вартовий і вивів їх. Увійшов дегенерат і сказав, що треба розібрати позачергову справу. Привели черниць, які на ринку вели одверту агітацію проти комуни.
     Я входив у роль, був в екстазі. Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.
     —  Ведіть!
     В кабінет ввалився цілий натовп черниць. Я стояв одвернувшись і смакував: всіх їх через дві години не буде!
     Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:
     —  Роз—стрі—лять!
     але вертаюся і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.
     Я в тривозі метнувся — чи не галюцинація? І чую з натовпу зажурене: «Сину! Мій м'ятежний сину!»
     Мені погано, я схопився за крісло і похилився. Але в той момент мене оглушив регіт доктора Тагабата:
     —  «Мамо»?! Ах ти, чортова кукло!.. «Мамо»?! Ти, зраднику комуни! Зумій розправитися і з «мамою», як умів розправлятися з іншими.
     ...Я остовпів. Стояв блідий перед мовчазним натовпом черниць, як зацькований вовк. Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. Я маю тепер одне тільки право:
     —  Нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я». І я голови не загубив. Що я мушу робити? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
     Здавив щелепи і кинув різко: «Всіху підвал. Я зараз буду тут». Не встиг я цього промовити, як кабінет знову задрижав від реготу. Тоді я повернувся до доктора й чітко спитав його, чи не хоче й він в штаб Духоніна разом ...з цією сволоччю? Мовчки вийшов з кабінету і пішов містом, мов п'яний, в нікуди.
    
     Ill
    
     Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією.
     І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину.
     ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:
     —  Слухай! Дозволь її випустить!
     Я:
     — Кого?
     — Твою матір!
     Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.
     Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає:
     —  От так стража! Всі повтікали!..
     А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» — і побрів без мислі на міські пустирі.
     А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг!
     ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос.
     Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть.
     Сонце зійшло. Конає вечір.
     Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене — це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним.
     Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом.
     ...З—за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат.
     Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.
     «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни».
     Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері?
     Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть».
     А може, це помилка? Може, треба зробити по—іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни».
     «І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.
     Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»
     Я подивився — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями».
     Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене.
     Навкруги — пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути:
     — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе.
     І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.
     Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала.
     Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.
     Як зрізаний колос, похилилась вона на мене.
     Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць».
     Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.
     Та раптом — дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!»
     В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову.
     ...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка.
     ...Я зупинився серед мертвого степу:
     — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Я романтика - Микола Хвильовий

Категорія: Загальна література | Додав: Evrial (04.11.2011)
Переглядів: 4081 | Рейтинг: 3.1/16
Всього коментарів: 0
Залиште ваші враження. Ми завжди раді новим відгукам!
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Логін:
Пароль:
 
Карта сайта
Календар
Годинник
 >
Педагогічна преса

ЗОШ І-ІІІ ст. №5 м.Переяслава-Хмельницького - Україна © 2018



Украинский портАл каталог сайтів Общественные науки в каталоге сайтов